“Значить, я не такий вже і хворий”: бути трансгендерним чоловіком
Мене виховували як звичайну дівчинку. У батьків не було забобонів щодо іграшок та одягу, тобто мене насильно ніхто не одягав у рожеві плаття і не змушував гратись з ляльками. Можна сказати, що мені давали свободу вибору і у дитинстві, і у підлітковому віці. Але звісно слова "гендер" мої батьки не знали.
Георгій, 24 роки, трансгендерна персона
У підлітковому віці фарбував обличчя та нігті, носив спідниці, навіть бюстгалтери з пуш-апом вдягав. Не можу сказати, що я був еталоном жіночності. Мені подобалося виглядати епатажно, обвішуватися купою заліза, хрестами, черепами, - ну як робили усі неформали-анімешники, яким я тоді і був. Я не знаю, до чого це все було. Думаю, я шукав себе у цей період. Мені чогось не вистачало, але я не міг зрозуміти чого саме. Дисфорія (гендерна дисфорія – розлад гендерної ідентичності, коли людина не може повністю прийняти свій гендерний статус чоловіка або жінки та відчуває гостре незадоволення ним) з'явилася вже потім, після усвідомлення себе як трансгендерної людини.
У мене була страшенна внутрішня гомофобія, а вже після цього з’явилася і трансфобія. Спочатку я гадав, що є лесбійкою, навіть слова "трансгендерність" не знав. Взагалі не уявляв, як себе ідентифікувати. Думав, що хворий.
Проте, навіть після камінг-ауту, я довго не міг дозволити собі бути справжнім собою, бо ж комусь це може не сподобатись, а головне – як відреагують батьки?
Це дивно, але мені в голову навіть не приходило погуглити про це. Може, через те, що я просто не знав, як це сформулювати. Тоді я вже мав коротко підстрижене волосся, говорив про себе у чоловічому роді і одягався гендерно-нейтрально. На щастя, у переломний момент з'явилися справжні подруги, які мене дуже підтримали. Тоді я мешкав у іншому місті, без батьків поруч. Колись мені на очі натрапило якесь телешоу про андрогінів. Звісно, якщо б я подивився його зараз, воно б здалося мені жахливим. Але тоді я був щасливий від усвідомлення, що у когось в цьому світі є схожі проблеми, а це означало, що не такий вже я і хворий. Тоді я вирішив, що напевно, я теж оцей андрогін. Зараз смішно через свою необізнаність. Пізніше вже почав шукати схожі шоу/історії і трохи розбиратися у термінології, у тому, як я можу себе ідентифікувати.
Найбільший страх, що у мене був, це не відповідати очікуванням батьків. На ґрунті цього у мене з'явився тривожно-депресивний розлад (психічний розлад, що характеризується загальною стійкою тривогою, не пов'язаною з певними об'єктами або ситуаціями. Під час нього присутні одночасно і тривожність, і депресія). Тільки відносно нещодавно мені вдалося впоратися з цим страхом.
У перші роки мого усвідомлення себе, як трансгендерного хлопця, до мене часто підходили на вулиці і питали, яка у мене стать, або якось ще ображали.
Тоді я не виглядав дуже маскулінно. Зараз ніхто до мене вже не підходить, але я все одно виглядаю як 15-річний пацан у свої 24. Це спричиняє купу незручностей, зокрема, із документами.
Камінг-ауту перед друзями, як такого, не було. Одна з моїх близьких подруг знає мене ще зі школи – вона спостерігала за моїми змінами і підтримувала мене. Думаю, їй не важко було почати звертатися до мене за новим ім'ям, у іншому роді – адже я залишився тою самою людиною, з якою вона вже давно дружить. З батьками камінг-аут був подвійний, спочатку я зізнався, що мені подобаються дівчата, а потім - що я відчуваю себе хлопцем. Це, звісно ж, ніяк не пов'язані речі, бо трансгендерні люди можуть бути як гетеро-, так і гомосексуальними. Батькам усе це було зовсім незрозуміло, а мені було страшно. Але зараз ситуація краща. Не можу сказати, що батьки мене повністю приймають, але вони хоча б стараються мене зрозуміти. І я це дуже сильно відчуваю.
Автор ілюстрації: Євген Якшин
