Хто тебе навчив так одягатися: про булінг в українській та американській школах

Мене звати Софія, мені без двох тижнів 16 років. Я виросла в місті Костянтинівка Донецької області, а в цьому році стала фіналісткою програми обміну майбутніх лідерів FLEX. Зараз за цією програмою навчаюся в США, живу в Лас-Вегасі і відвідую американську школу, в якій є справжні хлопці в спортивних куртках і шафки для особистих речей на замках, як в серіалах! Я живу в цьому середовищі вже більше місяця і встигла наспостерігати багато цікавих відмінностей між українською та американською школами. В цій історії я хочу поділитися своїми враженнями про те, як взагалі живеться підліткам з двох різних країн, про свій досвід булінгу в школі, і про те, чому в США в тебе набагато більше свободи, щоб бути собою.

Я не вірю в менталітет, адже те, яка ти людина, зумовлено багатьма речами, а не просто місцем твого народження. Проте, кожна країна/національність, певне, таки має деякі загальні речі, які притаманні лише її способу життя. Ці особливості, в першу чергу, визначаються загальнонаціональними цінностями і тим як працюють різні системи: наприклад, чи є корупція, чи можна вільно висловлювати свою думку. Всі ці речі на протязі нашого життя пристосовують нас до певного відчуття того, що є “нормальним” там, де ми живемо і впливає на наш характер. Хоча насправді “нормально” - це абстрактне слово і може значити дуже різні речі.

За кілька днів, проведених в США, можна одразу помітити одну з найголовніших цінностей американців - толерантність. Ще ніколи це слово з підручників не видавалося мені таким реальним, як тут. Це прийняття одне одного відбувається якось невимушено - ніби просто так є. На відміну від мого досвіду спілкування з однолітками в Україні, тут ніхто не вдає з себе толерантну людину для того, щоб не сперечатися зі знайомими . В основному, люди щиро приймають інших людей. Хоча, звісно, є й такі, кому на всіх все одно.

Жити в такому середовищі - просто мрія кожного підлітка, з якого колись сміялися за те, що він носить не такий одяг, слухає не таку музику, закохується в людей не такої статі і т.д. Просто уяви - ти можеш бути ким захочеш. Однокласники, які сміялися з твоєї рейверської олімпійки, тепер роблять тобі компліменти стосовно почуття стилю, знайомі дівчата шазамлять реп-треки з твого плейлиста, хоча самі слухають пост-панк, а твій найкращий друг не починає ігнорувати тебе після камінг-ауту. Це те, що дуже відрізняє американську школу від української.

Тут стільки різних людей, рас, культур і мов. Нафарбовані хлопці прекрасно спілкуються з членами спортивних команд, з помічниці однієї з моїх вчительок ніхто не сміється через те, що вона трансгендерка і таких прикладів є безліч.

Але це те, що бачила я. Все виглядає так, ніби тут немає булінгу, немає злих і жорстоких підлітків, яких нам малюють кінострічки. Дуже хочеться вірити в те, що так і є. Але в шкільних коридорах можна побачити багато постерів у стилі: “See something? Report it” (Помітили щось? Розкажіть!) (йдеться про антибулінгову кампанію).

Я скоріше бачила пасивних і настільки виснажених однолітків, що їм явно не до булінгу. Напевно потрібно більше часу пробути тут, щоб побачити щось справді жорстоке. Але, щоб ви змогли відчути різницю між українською та американською школами, мені достатньо просто розповісти коротку історію. Оригінальна лексика збережена.

В непарні дні я обідаю з іншою студенткою по обміну з України. Ми говоримо про різне: ЗНО, сум за Україною, наші успіхи в комунікації з американськими підлітками. Нещодавно ми так сиділи і повз наш пройшли двоє хлопців - у одного з них було нафарбоване обличчя. Ну, знаєте, повний мейк-ап.

Боже, ти бачила, який підо*ас пішов? А ще в мене на психології є два пацани геї. Фу, я цього не “понімаю”.

Кінець історії.

Насправді, в Україні є просто величезна кількість дуже хороших, не менш толерантних і вихованих людей, але завжди є винятки. Величезний виняток, з яким, на жаль, нам доводиться стикатися кожного дня протягом 9 або 11 років - школа, яка з самого дитинства вбиває в нас справжнього себе. І всі спроби змінити це своїми силами не працюють так ефективно, як хотілося б. Тому що більшість батьків моїх однокласників чи людей з паралелі не думають, що бути толерантним - це добре. І знову ж таки, це не менталітет, а просто різне виховання різних людей.

Особисто в мене була купа ситуацій в українській школі та на позашкільних заняттях, коли доводилося стикатися з булінгом через мої способи самовираження. Наприклад, у мене є улюблений комбінезон, який я люблю носити з яскравими светрами. Він часто стає улюбленим предметом обговорень моїх однокласників. Коли я приходила в ньому, то обов’язково мала вислухати купу ідіотських питань типу: “Тобі серйозно подобається те, як ти виглядаєш?”, “Хто тебе навчив так вдягатися?”, “Ти знаєш, що ти в ньому схожа на Карлсона?”, “У тебе що немає грошей на нормальний одяг?”

Такі коментарі не лише підривали мою впевненість, а ще й дуже впливали на самооцінку. І навіть купа приємних компліментів від людей, чия думка мені справді важлива, в такому випадку не рятують. Хоча комбінезон я не перестала носити. Бо я так хочу, і я так буду.

Навіть не знаю, що було б, якби я була ромкою, чи лесбійкою, чи кимось ще більш “неприйнятним”. Це вже набагато складніше, ніж мати комбінезон! Часто навіть підлітки, котрі не хочуть займатись булінгом, його підтримують, бо так простіше, ніж намагатися когось захистити чи мати власну думку. Мені дуже пощастило знати величезну кількість крутих людей і постійно знаходитися поряд з ними. Це допомогло мені знайти себе та лишитися собою. І я щиро хочу, щоб так було в кожного, кому і без тих коментарів однокласників не дуже легко в цьому заплутаному світі. Адже лишитися на плаву особливо важко, коли тобі 15, і ти з усіх сил намагаєшся знайти свою ідентичність, а після довгих її пошуків ще й прийняти її такою, як є. Наприклад, вдягаючи смугастий светр з комбінезоном.

Авторка ілюстрації: Aga Bartosz