Як це: бути геєм на війні

Служба в армії, Революція Гідності, війна на Сході України та публічний камінг-аут: історія

Віктор пройшов через АТО, де був добровольцем батальйону “Донбас”, а повернувшись додому взяв участь у виставці художника і фотографа Антона Шебетко “Ми були тут”, яка розказує історії представників ЛГБТ+ спільноти, що пройшли через війну. Саме через неї Віктор вирішив зробити публічний камінг-аут у фейсбуці - зізнався, що він гей. На цей крок він наважився після десяти років усвідомлення себе, як гомосексуала, армійського вишколу та війни. В цій історії він розказує про те, як він усвідомив свою гомосексуальність, як на це відреагували його рідні та що означає бути геєм в українській армії.

Історія про сексуальну орієнтацію та гендерну ідентичність: Віктор Пилипенко, 31, доброволець АТО, відкритий гей

Я повністю усвідомив свою гомосексуальність лише в 21 рік, але відчував її і до того. Просто у 21 прийшло перше справжнє кохання, а до цього відчував лише еротичний потяг, який я несвідомо гасив. Я пам’ятаю, наприклад, що мене збуджували картинки оголених чоловіків, як до прикладу на коробках зі спіднім. Але я придушував це у собі. Та коли нахлинули справжні почуття, зрозумів, що я гей.

Я був взагалі інтровертною дитиною, з однолітками особливо не спілкувався. Мені було незручно у роздягальнях для хлопців, де вони могли жартувати на будь-які теми, гратися одне з одним. Цього я сторонився. Багато чого боявся. Тема сексуальності в моїй сім’ї була табуйована, батько завжди був доволі гомофобним. Мама його теж, в основному, підтримувала, і дітей вони ростили у тому ж дусі. Для нас це була заборонена тема.

Треба було вимушено сміятися над гомофобними жартами батька, бо він же ж голова сімейства. Хоча тоді я вже усвідомлював, що чоловіче тіло мені подобається більше за жіноче.

Але все одно, я повністю відтворював те, що мені нав’язував батько і суспільство довкола. Тема гейства викликала в мені страх, і таким чином виникала агресія. Я її ні на кого не спрямовував, бо не знав жодного гея, але повторював ті ж жарти. Тоді, щоб почувати себе комфортно, мені дуже бракувало інформації. Її взагалі не було. Я народився в 1986 році. Коли вчився в школі, ми отримували інтернет через телефонну мережу і старі модеми. Мій батько мав комп’ютер - і це вже була розкіш. Звідки брати знання, крім бібліотеки, я не уявляв.

Але вся та література не надавала жодної адекватної інформації про гомосексуальність. Єдиним потужним відкриттям став твір “Портрет Доріана Грея” Оскара Уайльда. Тоді я вперше почав розуміти, що є такі стосунки. Ця книга мені надзвичайно сподобалася. Потім почав по зернятках збирати інформацію. В студентські роки було вже більше доступу до інтернету і стало легше.


Армія стала для мене певним обрядом ініціації, адже я з сім’ї військових. Після школи я не мав уявлення, куди хочу вступати. Мені бракувало спілкування з моїм батьком, у нас були трохи напружені стосунки. Але він сам мені багато розповідав про армію, який це був для нього корисний досвід. Мій дідусь був військовим льотчиком, прадід також був військовим. Я хотів туди піти, щоб пройти певне посвячення у хлопчики. Але після школи моя сім’я наполягала, щоб я вступив до університету. І на строкову службу я пішов вже тоді, коли кинув університет (хоча потім я все ж закінчив його і отримав ступінь магістра). Тоді я вже усвідомлював, що я гей. Я закохався у хлопця, але став це заперечувати, запустив навчання і просто кинув все. Дочекався повістки, яка не забарилася, і пішов служити.

Я думаю, для мене, в якійсь мірі похід в армію був спробою “виправити” свою гомосексуальність, але разом з тим мені треба був якийсь екшн. Я заплутався в собі, мені ні до кого було звернутися.

Ця тема була для мене настільки табуйованою, що мені було страшно зізнатися в цьому навіть собі. Тому я обрав шлях шокової терапії. А можливо ще й хотів батькові довести, що я рівний з ним, бо теж пройшов цю школу життя. На той момент я вже простіше ставився до гомосексуальності. Мене цікавила поезія бітників, американських поетів: Аллена Гінсберга, Джека Керуака, Френка О’хари. Гінсберг і Охара були геями. Гомосексуальність я сприймав як належне. Але я страждав від нерозділеного кохання, а ще хотів знайти друзів серед геїв, бо у мене їх не було. Тому доводилося все носити в собі. Тоді я і вирішив здійснити такий романтичний жест - піти на строкову службу, про що я не шкодую.

Служба навчила мене порядку - ми, наприклад, рівняли смужки наших ковдр по нитці. Було багато дебілізму, але разом з тим у нас був гарний старшина. Він вчив нас поважати одне одного, виживати в певних умовах, вчив нас законів, конституції, розказував про те, що вони означають для суспільства. Моя сексуальність на той час, звичайно, була приглушена. Де-де, а там зізнаватись у тому, що ти гей, здавалося чимось страшним.

Хоча там я закохався у одного лейтенанта. Він був старшим за мене на кілька років. Ми час від часу спілкувалися, але це було просто спілкування. Багато хто з моїх співслужбовців були хлопцями з різних областей, сіл. Там своя культура, тим паче на доволі релігійній західній Україні. Хоча коли мені була потрібна моральна допомога, бо я у собі не розібрався, я кілька разів відвідував церкву. Там було легко, спокійно, - це була греко-католицька церква. Зараз я атеїст, але тоді церква стала для мене певною віддушиною.


Після служби в армії, я поїхав працювати в Дубаї. Там мені трошки заважало те, що я приїхав працювати туди разом з іншими українцями, вони були з Донецька, Луганська, було багато грубих пацанів і дівчат, які могли пожартувати на тему геїв. Хоча були і манірні геї, але з ними я теж уникав спілкування, бо мені не подобалася ця їхня надмірна манірність.

Але мені дуже допомагали стосунки, які я знаходив через програми для знайомств. І хоча Дубаї - це ісламське місто, там шаріат, але якщо ти знайомишся з хлопцями і зустрічаєшся з ними на приватній території десь вдома, наприклад, тобі за це нічого фактично не буде. Там доволі багато геїв як серед хлопців, які приїздять на роботу, так і серед місцевих арабів.

Потім я повернувся до України і пішов добровольцем в АТО. Я розумію, що люди в Україні і далі дуже скептично ставляться до ЛГБТ-спільноти, включно зі мною, але я не відчуваю образи чи зневіри в них. Це було б по-дурному - ображатися на суспільство. Ніколи не розумів людей, які кажуть “вот эта страна, этот народ”. Не варто забувати, що певні процеси демократизації і лібералізації суспільства відбуваються і надалі. Після Майдану і Революції Гідності країна дуже змінилася, з’явилося громадянське суспільство, яке діє, а не просто сидить і чекає. Воно виборює своє щастя. У нас багато мракобісся, яке залишилося нам у спадок, багато людей мислять колоніально і живуть міфами та страхами, але треба брати все у свої руки і змінювати.

Я сподіваюся, що цей мій камінг-аут, допоможе таким хлопцям, як я, які ще вчаться у школах, не боятися бути собою, а показати своїм знайомим гомофобам статтю про те, що геї воюють за нашу країну і за права тих же гомофобів бути вільними. Наше суспільство проблемне, але його треба змінювати, щоб будувати тут Європу.

Для цього я створив групу “Військові ЛГБТ та їх союзники”. Там багато хлопців та дівчат, які просто підтримують військових ЛГБТ, волонтерів. Коли вийшла публікація в “Українській правді”, мені на Facebook почали писати хлопці і дякувати. Вони писали, наскільки їм цінний цей мій крок, і що він допоможе змінити суспільство. Писали хлопці, які бояться зробити камінг-аут, або переживають, що їх запідозрять у тому, що вони геї.

Писав один хлопець з армії, гей. Він закохався в іншого хлопця, але не може зізнатися у цьому. Йому складно самому усвідомити свою гомосексуальність. І так само як і мені в свій час, йому доводиться ходити по лазнях до повій, грати у цю гру, щоб його побратими не запідозрили. Я уявляю, що його життя схоже на невеличке пекло. І ми з ним листуємося, я інколи даю йому поради. Він мій одноліток, і я розумію, що якби ми у свій час в школі мали відповідну освіту, доступ до організацій, які б об’єднували геїв, якби ми не боялися відвідувати гей-клуби, то б були значно щасливішими. А так ми прожили найсоковитіші роки нашої юності у забороні. І це не було повноцінне життя. А хотілося б прожити життя, яке дається раз, наповнене любов’ю, стосунками, всім прекрасним. І я думаю за це треба боротися.

Записала: Марина Верещака
Авторка ілюстрації: Kateryna Bielobrova

Потрібна порада?

Тут ти можеш анонімно поставити нам питання, запропонувати тему для статті чи попросити особистої поради, що стосується сексу, здоров’я чи стосунків. Ми, або наші кваліфіковані експерти, відповімо тобі на імейл.

Я згоден(а), щоб моє питання з’явилося у розділі «Поради».