Як це: бути геєм на війні
Віктор пройшов через АТО, де був добровольцем батальйону “Донбас”, а повернувшись додому взяв участь у виставці художника і фотографа Антона Шебетко “Ми були тут”, яка розказує історії представників ЛГБТ+ спільноти, що пройшли через війну. Саме через неї Віктор вирішив зробити публічний камінг-аут у фейсбуці - зізнався, що він гей. На цей крок він наважився після десяти років усвідомлення себе, як гомосексуала, армійського вишколу та війни. В цій історії він розказує про те, як він усвідомив свою гомосексуальність, як на це відреагували його рідні та що означає бути геєм в українській армії.
Історія про сексуальну орієнтацію та гендерну ідентичність: Віктор Пилипенко, 31, доброволець АТО, відкритий гей
Я повністю усвідомив свою гомосексуальність лише в 21 рік, але відчував її і до того. Просто у 21 прийшло перше справжнє кохання, а до цього відчував лише еротичний потяг, який я несвідомо гасив. Я пам’ятаю, наприклад, що мене збуджували картинки оголених чоловіків, як до прикладу на коробках зі спіднім. Але я придушував це у собі. Та коли нахлинули справжні почуття, зрозумів, що я гей.
Я був взагалі інтровертною дитиною, з однолітками особливо не спілкувався. Мені було незручно у роздягальнях для хлопців, де вони могли жартувати на будь-які теми, гратися одне з одним. Цього я сторонився. Багато чого боявся. Тема сексуальності в моїй сім’ї була табуйована, батько завжди був доволі гомофобним. Мама його теж, в основному, підтримувала, і дітей вони ростили у тому ж дусі. Для нас це була заборонена тема.
Треба було вимушено сміятися над гомофобними жартами батька, бо він же ж голова сімейства. Хоча тоді я вже усвідомлював, що чоловіче тіло мені подобається більше за жіноче.
Але все одно, я повністю відтворював те, що мені нав’язував батько і суспільство довкола. Тема гейства викликала в мені страх, і таким чином виникала агресія. Я її ні на кого не спрямовував, бо не знав жодного гея, але повторював ті ж жарти. Тоді, щоб почувати себе комфортно, мені дуже бракувало інформації. Її взагалі не було. Я народився в 1986 році. Коли вчився в школі, ми отримували інтернет через телефонну мережу і старі модеми. Мій батько мав комп’ютер - і це вже була розкіш. Звідки брати знання, крім бібліотеки, я не уявляв.
Але вся та література не надавала жодної адекватної інформації про гомосексуальність. Єдиним потужним відкриттям став твір “Портрет Доріана Грея” Оскара Уайльда. Тоді я вперше почав розуміти, що є такі стосунки. Ця книга мені надзвичайно сподобалася. Потім почав по зернятках збирати інформацію. В студентські роки було вже більше доступу до інтернету і стало легше.
Армія стала для мене певним обрядом ініціації, адже я з сім’ї військових. Після школи я не мав уявлення, куди хочу вступати. Мені бракувало спілкування з моїм батьком, у нас були трохи напружені стосунки. Але він сам мені багато розповідав про армію, який це був для нього корисний досвід. Мій дідусь був військовим льотчиком, прадід також був військовим. Я хотів туди піти, щоб пройти певне посвячення у хлопчики. Але після школи моя сім’я наполягала, щоб я вступив до університету. І на строкову службу я пішов вже тоді, коли кинув університет (хоча потім я все ж закінчив його і отримав ступінь магістра). Тоді я вже усвідомлював, що я гей. Я закохався у хлопця, але став це заперечувати, запустив навчання і просто кинув все. Дочекався повістки, яка не забарилася, і пішов служити.
Я думаю, для мене, в якійсь мірі похід в армію був спробою “виправити” свою гомосексуальність, але разом з тим мені треба був якийсь екшн. Я заплутався в собі, мені ні до кого було звернутися.
Ця тема була для мене настільки табуйованою, що мені було страшно зізнатися в цьому навіть собі. Тому я обрав шлях шокової терапії. А можливо ще й хотів батькові довести, що я рівний з ним, бо теж пройшов цю школу життя. На той момент я вже простіше ставився до гомосексуальності. Мене цікавила поезія бітників, американських поетів: Аллена Гінсберга, Джека Керуака, Френка О’хари. Гінсберг і Охара були геями. Гомосексуальність я сприймав як належне. Але я страждав від нерозділеного кохання, а ще хотів знайти друзів серед геїв, бо у мене їх не було. Тому доводилося все носити в собі. Тоді я і вирішив здійснити такий романтичний жест - піти на строкову службу, про що я не шкодую.
Служба навчила мене порядку - ми, наприклад, рівняли смужки наших ковдр по нитці. Було багато дебілізму, але разом з тим у нас був гарний старшина. Він вчив нас поважати одне одного, виживати в певних умовах, вчив нас законів, конституції, розказував про те, що вони означають для суспільства. Моя сексуальність на той час, звичайно, була приглушена. Де-де, а там зізнаватись у тому, що ти гей, здавалося чимось страшним.
Хоча там я закохався у одного лейтенанта. Він був старшим за мене на кілька років. Ми час від часу спілкувалися, але це було просто спілкування. Багато хто з моїх співслужбовців були хлопцями з різних областей, сіл. Там своя культура, тим паче на доволі релігійній західній Україні. Хоча коли мені була потрібна моральна допомога, бо я у собі не розібрався, я кілька разів відвідував церкву. Там було легко, спокійно, - це була греко-католицька церква. Зараз я атеїст, але тоді церква стала для мене певною віддушиною.
Після служби в армії, я поїхав працювати в Дубаї. Там мені трошки заважало те, що я приїхав працювати туди разом з іншими українцями, вони були з Донецька, Луганська, було багато грубих пацанів і дівчат, які могли пожартувати на тему геїв. Хоча були і манірні геї, але з ними я теж уникав спілкування, бо мені не подобалася ця їхня надмірна манірність.
Але мені дуже допомагали стосунки, які я знаходив через програми для знайомств. І хоча Дубаї - це ісламське місто, там шаріат, але якщо ти знайомишся з хлопцями і зустрічаєшся з ними на приватній території десь вдома, наприклад, тобі за це нічого фактично не буде. Там доволі багато геїв як серед хлопців, які приїздять на роботу, так і серед місцевих арабів.
Потім я повернувся до України і пішов добровольцем в АТО. Я розумію, що люди в Україні і далі дуже скептично ставляться до ЛГБТ-спільноти, включно зі мною, але я не відчуваю образи чи зневіри в них. Це було б по-дурному - ображатися на суспільство. Ніколи не розумів людей, які кажуть “вот эта страна, этот народ”. Не варто забувати, що певні процеси демократизації і лібералізації суспільства відбуваються і надалі. Після Майдану і Революції Гідності країна дуже змінилася, з’явилося громадянське суспільство, яке діє, а не просто сидить і чекає. Воно виборює своє щастя. У нас багато мракобісся, яке залишилося нам у спадок, багато людей мислять колоніально і живуть міфами та страхами, але треба брати все у свої руки і змінювати.
Я сподіваюся, що цей мій камінг-аут, допоможе таким хлопцям, як я, які ще вчаться у школах, не боятися бути собою, а показати своїм знайомим гомофобам статтю про те, що геї воюють за нашу країну і за права тих же гомофобів бути вільними. Наше суспільство проблемне, але його треба змінювати, щоб будувати тут Європу.
Для цього я створив групу “Військові ЛГБТ та їх союзники”. Там багато хлопців та дівчат, які просто підтримують військових ЛГБТ, волонтерів. Коли вийшла публікація в “Українській правді”, мені на Facebook почали писати хлопці і дякувати. Вони писали, наскільки їм цінний цей мій крок, і що він допоможе змінити суспільство. Писали хлопці, які бояться зробити камінг-аут, або переживають, що їх запідозрять у тому, що вони геї.
Писав один хлопець з армії, гей. Він закохався в іншого хлопця, але не може зізнатися у цьому. Йому складно самому усвідомити свою гомосексуальність. І так само як і мені в свій час, йому доводиться ходити по лазнях до повій, грати у цю гру, щоб його побратими не запідозрили. Я уявляю, що його життя схоже на невеличке пекло. І ми з ним листуємося, я інколи даю йому поради. Він мій одноліток, і я розумію, що якби ми у свій час в школі мали відповідну освіту, доступ до організацій, які б об’єднували геїв, якби ми не боялися відвідувати гей-клуби, то б були значно щасливішими. А так ми прожили найсоковитіші роки нашої юності у забороні. І це не було повноцінне життя. А хотілося б прожити життя, яке дається раз, наповнене любов’ю, стосунками, всім прекрасним. І я думаю за це треба боротися.
Записала: Марина Верещака
Авторка ілюстрації: Kateryna Bielobrova
